Пізній вівторок. Вогні Шарджі все ще відбиваються в крилах літака. На борту п’ятеро людей. Вантажний рейс. Рутинна операція? Можливо. Але потім все пішло за планом.
Траєкторія в нікуди
Літак – Boeing 737-408. Реєстраційний номер AP-BOI. Йому двадцять сім років, і він несе на собі тягар довгих років служби. Машина належала пакистанській вантажній авіакомпанії K2 Airways. Завдання було простим: пролетіти від Шарджі (ОАЕ) до Карачі (Пакистан). Приблизно 730 миль. Спокійний нічний політ.
Зліт відбувся о 20:02 за місцевим часом. Перші 75 хвилин пройшли без подій. Гладке повітря, темне море внизу і лише низький гул двигунів.
Потім настали 21:18. Літак знаходився за 180 миль від берега, ще не наблизившись до суші.
Пілоти вийшли на зв’язок радіоканалом. Виникла проблема: відмова навігаційних систем. Хоча пілоти ще не летіли «сліпими», дані були невірними, що викликало замішання.
За хвилину ситуація змінилася.
Висота почала падати: з 35 000 футів до 30 000. Швидко. Потім літак злетів угору, повернувшись до позначки 36 000 футів.
Чи вдалося пілотам виправити ситуацію? Автоматична корекція збою? Цей момент тривав лише кілька секунд.
Потім гравітація взяла гору.
Літак розпочав круте пікірування. З 36000 футів до рівня моря. Дві хвилини. Це не посадка. Це вільне падіння. Радар втратив сигнал о 21:22. На екрані – тиша.
Подивіться на трек Flightradar24. Він розповідає дивну історію. Коли почалося зниження, літак розгорнувся. Убік, протилежний узбережжю. Убік, протилежний аеропорту. Чорні води океану.
Чому?
Що зламалося? Чи хтось винен?
Аравійське море не дбає про вантаж. І про екіпаж. Воно просто чекає.
Літак врізався у воду з такою швидкістю, яка унеможливлює будь-яку можливість виживання. Негативна швидкість зниження становила 22 000 футів за хвилину. Вижити за таких умов неможливо. Краще навіть не думати про останні миті.
Сам літак – ветеран. Поставлений 1999 року (а не 1998-го). Спочатку він літав на «Аерофлоті», оздоблений червоним хвостом над Росією. Потім — у Garuda Indonesia, де його хвіст став зеленим на тлі Джакарти. 2011 року його переобладнали на вантажний. Тепер він належить Карачі. Він побачив десятиліття та багато миль. І одну фатальну ніч.
В інтернеті вже вирує обговорення. Ловлять будь-які теорії.
«Це була ракета?»
«Пілоти зробили це навмисно?»
Напруженість у регіоні висока. Перська затока зараз – порохова бочка. Людям потрібен лиходій. Або помилка, що вони можуть зрозуміти.
Якби у літак потрапила ракета? Він би зруйнувався. Вибухнув. Впадав швидко. Без висоти. Без розвороту. Без повідомлень про навігацію.
Якщо екіпаж діяв навмисно? Навіщо спочатку повідомляти про проблеми з навігацією? Навіщо розвертатися у бік, протилежний до найближчої ЗПС?
Якщо то була механічна поломка? Навігаційні збої зазвичай не змушують літак скидати 35 000 футів за 120 секунд. Мав статися щось катастрофічне. Відмова поверхонь керування? Вибух двигуна? Повний колапс систем?
Поки що ми цього не знаємо.
Пошукові команди шукають. Вони сканують обрій. Море рідко віддає свої таємниці. Уламки можуть спливти. А можуть і ні. Залишки літака можуть лежати у глибоких водах. Або в мілководді. Або бути розкидані по дну.
Тривожний фінал
Це не схоже на аварію під час зльоту. Або помилку при посадці. Це відбувається у повітрі. На крейсерській висоті. У найбезпечнішій частині шляху. Побачити, як сучасний реактивний літак просто… випадає з неба…
Це відбувається. Рідко. І зазвичай історія закінчується трагічно. Саботаж. Терор. Конструктивна несправність.
Моє припущення? Катастрофічна відмова системи. Екіпаж намагався виправити ситуацію. Вони виборювали контроль. Ці останні дві хвилини. Вони тягли штурвал на себе. Піднімалися. Потім програли.
Тіла знаходяться десь там. П’ять життів. Зникли у чорній воді.
Це жахливо. Воістину жахливо.
Ми чекаємо на «чорні скриньки». Або те, що залишилося від фюзеляжу. Дані можуть розповісти нам, чому навігація відмовила. Чому розпочався набір висоти. Чому зниження стало вертикальним.
А поки що?
Лише питання. І тиша з моря. 🕊️
